Біографія

Це автобіографія Віктора Володимировича Новицького, написана ним самим для шкільного музею Тиврівської середньої школи, яку він закінчив.

Народився 5 лютого 1951 року в Чернівцях. Мати Кухаренко Марія Юхимівна та батько Новицький Володимир Матвійович закінчили філологічний факультет Чернівецького університету і були направлені на роботу спочатку до райцентру Кельменці, а потім у с. Новоселицю. У цьому селі мені й видали свідоцтво про народження. Перший клас закінчив у с. Лівинці, куди батька призначили директором середньої школи. Потім родина переїхала на Вінниччину – батьківщину батька. До другого класу я ходив у с. Ворошилівка Тиврівського району, а з третього по дев’ятий клас учився в с. Красне, де батько був директором середньої школи. У 1966–1967 навчальному році тата призначили завідувачем районного відділу народної освіти у Тиврові. Щоб не втрачати учительського досвіду, він працював у Тиврівській середній школі викладачем історії. Я вирішив закінчити своє навчання теж у Тиврові. У 1967 році наша сім’я переїхала до с. Черемошного, звідки я автобусом чи велосипедом їздив на навчання до десятого класу Тиврівської середньої школи. Учителі та однокласники щиро прийняли мене у свій колектив. Особлива вдячність моїй класній керівничці Тамілі Трохимівні Казанець. Її доброзичливість, вимогливість та любов до своїх учнів допомогли мені успішно вчитися. Рік навчання дав чудових надійних друзів у житті, з якими спілкуюся й досі.

1968 рік для мене особливий: закінчив із золотою медаллю школу та вступив до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на механіко-математичний факультет. Перші два роки навчання були складними: треба було підтягувати знання до рівня знань тих, хто закінчив спеціалізовану математичну школу, звикати до іншої методики викладання, а студентська демократія потребувала серйозної самодисципліни. Великою підтримкою у моєму студентському житті стала народна хорова капела «Дніпро», де я співав першим тенором. Згодився досвід, набутий у шкільному хорі Красного та Тиврова. Із третього року навчання почалася спеціалізація. Я вибрав спеціальність «теоретична механіка», яка поєднувала в собі як математичні, так і фізичні проблеми. Навчатися стало цікавіше, й окреслилися певні наукові інтереси. Я зацікавився дослідженнями руху керованих механічних систем зі змінною масою. На той час (початок 70-х років) це було особливо актуальним завдяки космічним дослідженням. Наукові пошуки завершилися дипломною роботою на тему «Про мінімальну кількість керувань у динамічних системах», яку було написано у стінах Інституту математики АН УРСР, де я проходив переддипломну практику. Керівник дипломної роботи Остап Пилипович Бойчук дав мені перші повчальні уроки наукової праці. Колектив відділу механіки та процесів керування прихильно поставився до студента-практиканта. Я полюбив колектив відділу та Інститут математики, але залишитися там на роботу не міг, оскільки не був киянином, житла не мав.

Після закінчення університету у 1973 році за розподілом почав працювати у науково-дослідному інституті гідроприладів. Це було закрите підприємство, на якому створювалися підводні прилади для відстежування суден у морях та океанах. Я працював в обчислювальному центрі на перших в СРСР обчислювальних машинах «Минск-2» та «Минск-22», а потім на «М-222». Став фахівцем із конструювання друкованих багатошарових плат та навчився програмувати, що надалі стало у пригоді. У 1976 році народилися мої діти – близнята Юлія та Олексій, а в 1978-му – Сергій. Цього ж року я перейшов на роботу до обчислювального центру науково-дослідного інституту «Сатурн». Тут вирішували проблеми побудови малошумних передавачів та приймачів, зокрема за допомогою кріоелектроніки (електроніки, яка працює за дуже низьких температур). Розвивалися першооснови кріомедицини.

У 1980 році під керівництвом мого вчителя Володимира Миколайовича Кошлякова захистив кандидатську дисертацію на тему «Метод слабкого керування в теорії гіроскопічних компасів», а в 1983-му перейшов до Київського політехнічного інституту на кафедру вищої математики № 3. Викладацька робота мені дуже подобалася, але з роками я зрозумів, що мій науковий рівень почав різко знижуватися. Щоб не втратити наукові здобутки, у 1988 році перейшов на роботу до Інституту математики Академії наук УРСР, де працюю й нині. Через три роки, наприкінці 1991-го, захистив докторську дисертацію на тему «Методи декомпозиції та керування в механічних системах», за матеріалами якої у 1995 році вийшла друком монографія «Декомпозиція та керування в лінійних системах». Цього ж року мене запросили працювати за сумісництвом на посаді професора кафедри математичного моделювання економічних систем Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут». Запрошення виявилося вдалим, і я за п’ять років роботи навіть устиг підготувати кандидата економічних наук за фахом «економічно-математичне моделювання».

Починаючи з 1996 року я зацікавився проблемами моделювання кровообігу в людському організмі. Результати досліджень перевершили сподівання, оскільки на основі їх було одержано медичні методики лікування різноманітних судинних захворювань. Ці методики й зараз успішно застосовують у лікувальній практиці. 1999 року народився мій молодший син Віктор, а 2003 року я отримав звання професора кафедри математичного моделювання економічних систем. Наступного року мене призначили завідувачем відділу аналітичної механіки Інституту математики Національної академії наук України. Із радістю та натхненням працюю з аспірантами й докторантами. Маю шість учнів – кандидатів наук. 2008 року вийшли в світ друге доповнене видання книжки «Декомпозиція та керування в лінійних системах» і монографія «Керування гіроскопічними системами та інші задачі аналітичної механіки». Продовжую працювати на посаді завідувача відділу аналітичної механіки Інституту математики Національної академії наук України.